— Сирота, не відволікайся. Записуй. На мою ствердну відповідь юнак запитав, чи правда, що часом вкрадені інопланетянами люди повертаються назад. Я відповів, що такі факти зафіксовано, але цих людей, як правило, спроваджують до божевільні.

— Сергію, а це що, правда?

— Не збивай, бо я сам зіб’юсь. Після цього хлопець поцікавився, чи було таке, щоб одразу зникало багато людей. Мені тут же спала на пам’ять «Марія Целеста».

— А це що за австріячка така?

— Дуб ти, Сирота, хоч і з вищою філософською освітою. Це шхуна, яку знайшли колись, років зі сто тому, конкретно — в кінці 1872-го року. Про неї Конан Дойль писав… так от, її знайшли в Атлантичному океані, цілісіньку — з товаром у трюмі, особистими речами екіпажу і навіть якоюсь киплячою юшкою в камбузі. Але без жодної живої душі. За умов ідеальної погоди. Тоді це наробило багато шуму. Уявляєш — зникло безвісти аж десять чоловік. Не було жодної газети, яка би про це не написала. Ну, а потім, коли в Першу Світову війну люди пропадали десятками тисяч, а в Другу — мільйонами, то кого цікавили якихось семеро матросів, капітан, його дружина і маленька донька?

— Твоя правда, Сергію. У нас колись на лекціях в Університеті викладач не побоявся процитувати самого Гімлера: одна вбита людина — це трагедія, мільйон вбитих — це статистика. Але повернемося до хлопця.

— Будь ласка. Він був переконаний, що п’ять років тому о двадцять першій годині на перегоні між станцією метро «Жовтнева» і станцією «Нивки» зник поїзд метро з усіма пасажирами, машиністом і його помічником. Така собі анігіляція, товаришу інспектор карного розшуку.

— Сергію, я в містику не вірю не тому, що член партії, а тому, що від народження такий. Мені б чогось реальнішого. Ну, скажімо, відмовили гальма, занесло в тупик чи в депо, що там у них на «Святошин»? На швидкості сто двадцять влупило… у що влупило? В слона на рейках, порожній вагон… мало що. А оскільки в Радянському Союзі літаки не падають, а всі поїзди, включно з метро, рухаються згідно розкладу, то цю катастрофу зам’яли. Трупи прикопали, кров змили. Зі свідків узяли підписку.

— Сирота, ти пам’ятаєш, як приблизно тоді ж з мосту Патона автобус у Дніпро впав? Пізно ввечері, до речі, практично без свідків. Там теж секретили і підписки брали, і міліції нагнали — цікавих полохати. Так і що? Ще не встигли останнього втопленика витягти, як вже весь Київ гудів. Або ще — ставка Гітлера під Вінницею. Всіх будівельників-полонених розстріляли, німецьких спеців посадили в літак і підірвали в повітрі. І що? Розкопали інформацію. Тож — зник твій поїзд, Сирота, зник без трупів на рейках, крові на стінах, понівечених вагонів і тому подібних прибамбасів. З пункту «Ж» вийшов, до пункту «Н» не прибув.

— Сергію, не май мене за другокласника і на запитання «чому» не відповідай «тому, що перпендикуляр». Де маєток, а де повінь, де ставка Гітлера, а де київське метро! І взагалі, у тебе є ще якась нормальна інформація крім розповідей хлопця, який шизонувся після втрати батька?

— А у мене нормальної — в твоєму розумінні — інформації не буває. Я, звичайно, намагався перевірити версію про «друге метро», але ж ці, з Метрополітену, мовчать, як партизани. Хоча — є у них свої легенди. Скажімо, про троглодитів, про велетенських пацюків, про поїзд, що за стінкою йде…

— От про останнє, будь ласка, детальніше. Бо як я захочу про трогликів послухати, піду до спелеологів… а зараз мене цікавлять виключно поїзди. Вважай, що я на них зациклився.

— Та ну, дурниця. Класична професійна міфологія обхідників. Мовляв, як почуєш вночі в тунелі, що за стінкою поїзд іде, з того боку, де тунелю немає, кидай роботу, подавай заяву і переводься на поверхню. Інакше на контактну рейку наступиш, коли вона під напругою чи під колеса втрапиш.

Ця інформація, а головне, впевненість, з якою говорив Сергій, дещо зміцнила мої матеріалістичні переконання. Проте, закінчити розмову цього разу нам не довелося. Ми й не помітили, як надійшов час обідньої перерви, як усіх відвідувачів, крім нас, випроводили за двері і самі двері традиційно приперли шваброю. Ми опустилися на грішну землю лише тоді, коли брудна рука давно невмиваної прибиральниці поклала переді мною на стіл брудний шмат паперу, здається, пакувального, на якому з усіма можливими і неможливими помилками було награмузькано якийсь текст. Схоже, що кирилицею. Водночас, друга брудна рука розмазувала по обличчю непідробні брудні сльози.

— Тримай, начальнику. Я все списала, як було з тими доларами. Тільки не саджай. Діти з голоду помруть.

Мене найбільше вразило те, що ця істота, виявляється, викликала у когось бажання сплодити з нею дітей. Щодо завжди незворушного Сергія, то в нього від істеричного реготу почалася гикавка і ми мусили вибратися на повітря.

Коли нарешті прийшли до тями, заспокоїлися, перекурили, то я, наче між іншим, закинув:

— Без Хемінгуея і без протоколу. Ти сам у все це віриш?

— Отой хлопець ночами облазив усі депо метро на обох лініях, включно з тим, де ремонтують поїзди. Так от, жодного вагона з того потягу він ніде не знайшов — ні цілого, ні побитого, ні відремонтованого, ні перефарбованого. А щодо «віриш-не віриш», давай про це якось іншим разом.

Від автора: Іншого разу, на жаль, не було. Так розпорядилася доля, в яку не вірив мій друг Сирота і яку намагався загнуздати Сергій-телепат. Невдовзі після описаної історії він зник з поля зору нашого хирлявого київського бомонду. Казали, що він облишив свої експерименти з телепатією та пошуки контактів з НЛО. Казали також, що Сергій вельми ґрунтовно зайнявся чорною магією і чаклунством в якомусь глухому куті тодішнього СРСР.

Потім усіх нас остаточно поглинув брежнєвський застій, далі шворигнула перебудова з її гласністю, далі накотила Незалежність, як дев’ятий вал з картини Айвазовського. І лише днями мені розповіли, що Сергій помер десь наприкінці восьмидесятих. Де, як, чому — невідомо. Просто помер. У цьому світі, а не в тому, куди зникають екіпажі кораблів і пасажири разом з поїздами.

6

Олекса Сирота:

Наступні дні були приблизно такі, як ти кажеш, за Гоголем. Чистісінькі тобі «Записки божевільного», себто, дні без числа і взагалі, біс його знає, що за дні. Щоранку я старанно відстрілював у тирі свої пів-ящика патронів, потім чистив «стєчкіна» і йшов у свій кабінетик. Там витягав із сейфа карточки з прізвищами та анкетними даними зниклих киян і розпочинав свій нескінченний інспекторський пасьянс. Я розкладав їх за статтю, віком, соціальними групами, нарешті, за професіями — нічого не сходилося! Ця сотня людей могла зібратися разом лише за двох ситуацій: на святкову демонстрацію чи в поїзді. Ну, хіба ще в черзі за дефіцитом, але вони зникли після двадцять першої, коли всі торгові точки міста були вже давно і надійно зачинені.

Десь через тиждень чи два Старий випадково відловив біля мого кабінетику нашого невгамовного комісара. Той біг відбирати у мене пояснення по партійній лінії. Старий відволік замполіта в далекий куток, міцно притис його до стінки і витрусив усю правду. З’ясувалося: якимись своїми партійними каналами замполіт дізнався, що наша спецінспекція передала всі матеріали розслідування по моїй скромній персоні не куди-небудь, а в Контору. І не з власної ініціативи, звичайно, а згідно розпорядження всесильного Федорчука. Наш телепень вирішив, що йдеться не про що інше, як про зраду Батьківщини і побіг… як з’ясувалося, поперед батька в пекло. Хлопці, котрі курили на сходах, стали випадковими свідками розкішного партизанського мату, яким наш Старий пригостив замполіта. Інвективи були настільки барвисті, що нормативна лексика загубилася в них. Але загальний сенс зводився до того, що наше ляпало може залишитися не тільки без дітородного органу, а й без партквитка, що для нього було значно страшніше.

Мене особисто ця новина не стривожила, а навпаки, заспокоїла. Бо я здогадався, що справу забрали аби не розголошувати чергового проколу військових кадебістів. Я випадково перетнувся з цією публікою — армійськими чекістами з особливого відділу округу — коли розслідував крадіжку наркотиків зі складів цивільної оборони. Враження залишилося одне: на що вже класичне кадебе не любило виносити сміття зі своєї хати, але охайненькі особісти перевершували їх у цьому на голову.